Радикальний Український Націоналізм - АРХІВ
Додати в обране ||| Зробити домашньою



Ганс Кон
Західний і східний націоналізм


    Націоналізм - це стан свідомості (a state of mind). Історичний процес може бути проаналізований як послідовність змін у груповій психології, у ставленні людини до всіх проявів індивідуального і суспільного життя. Такі чинники як мова, територія, традиції, такі почуття як зв'язок з рідною землею, Heimat, зі своїм родом та видом набувають різних позицій на шкалі цінностей в процесі змін у груповій психології. Націоналізм - це ідея, idee-force, яка наповнює людський мозок і серце новими думками і новими почуттями та спонукає людей втілювати свої переконання в організованій діяльності. Нація, таким чином, це не просто група, яку тримає разом і животворить спільна свідомість, а ще й група, яка прагне набути самовираження в тому, що вважає за найвищу форму організованої діяльності - в незалежній, суверенній державі. Доки нація не може досягти такої довершеності, вона змушена задовольнятися певною формою автономії або додержавної організації, яка, однак, завжди має схильність у певний момент, момент «звільнення», перетворитися на незалежну державу. Націоналізм вимагає національної держави; створення національної держави зміцнює націоналізм. Тут, як і в інших історичних явищах, ми маємо справу з безперервною взаємозалежністю та взаємодією.
    «Нація - це стан свідомості, який відповідає певній політичній реальності» [1] (to a political fact) або ж прагне відповідати певній політичній реальності. Це визначення відбиває генезис націоналізму і модерної нації, яка народилася з поєднання певного стану свідомості, способу мислення і даної політичної форми. Спосіб мислення, ідея націоналізму надали формі нового змісту і значення; форма надала ідеї засоби для організованого втілення її проявів та прагнень. Як ідея, так і форма націоналізму розвивалися ще до доби націоналізму. Ідея походить від давніх євреїв та греків і була знов покликана до життя в Європі в часи Відродження та Реформації. В часи Відродження літератори заново відкрили греко-римський патріотизм; але цій новій настанові (attitude) тоді не вдалося стати набутком широких верств, а її секуляризм невдовзі був зметений поверненням Європи до релігії в ході Реформації та Контрреформації. Але Реформація, особливо у формі кальвінізму, відродила націоналізм Старого Заповіту. За сприятливих умов, які склалися в Англії, нова національна свідомість англійців як побожних людей в ході революції XVII століття поширилася на всю націю. Тим часом в Західній Європі нова політична влада, влада абсолютної монархії, утворила нову політичну форму - сучасну централізовану незалежну державу; вона стала тією політичною формою, в яку під час Французької революції була інфільтрована ідея націоналізму, наповнюючи її спільною для всіх громадян свідомістю та уможливлюючи політичну і культурну інтеграцію мас в єдину націю. З приходом націоналізму маси перестали належати до нації, а стали нацією. Вони почали пов'язувати себе з нацією, цивілізацію з національною цивілізацією, своє життя і виживання з життям і виживанням нації. Націоналізм відтоді став домінувати в усіх почуттях та настановах мас; його почали використовувати і для виправдання державної влади, і для легітимізації застосування державою сили як проти своїх власних громадян, так і проти інших держав.
    Суверенітет має подвійне значення. Один його аспект стосується відносин держави з її громадянами, другий - відносин між державами. Подібно до цього, почуття націоналізму є подвійним. Всередині нації (intranationally) він веде до живої симпатії між всіма членами нації;
між націями (internationally) він проявляється у байдужості, недовірі, а то й ненависті до людей, які перебувають зовні національної орбіти. У внутрішньонаціональних відносинах люди керуються не тільки переконанням про наявність сталих спільних інтересів, а й почуттям симпатії, відданості і навіть готовності до самопожертви. У міжнаціональних відносинах вони керуються переконанням про відсутність сталих спільних інтересів між різними державами й почуттями, які варіюють від повної байдужості до найсильнішої антипатії, та можуть дуже швидко змінюватись у межах цієї шкали. Нація - не що інше, як частина людства - схильна видавати себе за ціле. Взагалі ж до цього крайнього висновку не приходять, оскільки зберігають свій вплив ідеї донаціоналістичної доби. Ці ідеї становлять основу західної цивілізації - як християнства, так і освіченого раціоналізму: це віра у єдність людства та пошанування індивіда як найвищої цінності. Лише фашизм, цей безкомпромісний ворог західної цивілізації, привів націоналізм до його крайнього прояву - тоталітарного націоналізму, в якому людство і індивід зникають, не залишається нічого, крім нації, яка стала винятковою та всеосяжною (the one and the whole). <...>
    В добу націоналізму нації є великими корпоративними особистостями історії; відмінності в їхньому характері та світогляді належать до найважливіших чинників, які визначають перебіг подій. Лише в цю добу воля націй, радше ніж воля індивідів, династій або ненаціональних утворень, таких як церква чи класи, набуває вирішального значення; а тому розуміння їхньої історії потребує феноменології націй та їхніх характерів. Ці характери не є визначеними передісторичне або біологічно, не є вони раз і назавжди усталеними; вони є витворами суспільного та інтелектуального розвитку, незчисленних чергувань дій та реакцій: частину з них дуже важко розпізнати в потоці минулого, з якого історик відбирає лише ті, які видаються йому суттєвими і характерними елементами в системах майже запаморочливої складності. Якщо формування національних характерів тривало протягом багатьох століть, то їхня кристалізація відбулася в добу націоналізму. У західному світі, в Англії та Франції, в Нідерландах та Швейцарії, у Сполучених Штатах та в британських домініонах піднесення націоналізму було переважно політичною подією; йому передувало формування майбутньої національної держави або, як у випадку Сполучених Штатів, ці два процеси збігалися в часі. Поза межами західного світу, в Центральній та Східній Європі і в Азії, націоналізм з'явився не лише пізніше, а й переважно на відсталішій стадії суспільно-політичного розвитку: кордони наявної держави та нації, яка народжувалася, збігалися рідко; націоналізм там формувався в протесті проти наявного державного утворення та в конфлікті з ним не для того, щоб трансформувати його в державу всього народу (people's state), а щоб заново окреслити політичні кордони у відповідності з етнографічними вимогами.
    Внаслідок нижчої стадії суспільно-політичного розвитку, цей націоналізм народжений поза західним світом, знайшов свій вияв передусім у сфері культури. Спочатку це була мрія та надія вчених і поетів, що не мала підтримки з боку громадської думки - така думка ще й не існувала, її вчені й поети намагалися створити; це було ризиковане починання скоріше в освіті та пропаганді, ніж у політиці та врядуванні. Разом з тим як новонароджений націоналізм, так і весь модерний суспільний та інтелектуальний розвиток поза межами Західної Європи перебував під впливом Заходу, який тривалий час залишався і вчителем, і взірцем. І все ж, сама ця залежність від Заходу часто уражала гордість національної освіченої верстви, як тільки ця верства починала розвивати свій власний націоналізм; вона, зрештою, опинялася в опозиції до «чужої» моделі та її ліберально-раціоналістичного світогляду.
    Будь-який новий націоналізм, отримавши свій початковий поштовх з культурного контакту з якимось давнішим націоналізмом, шукав свого виправдання та своєї особливості у спадщині свого власного минулого й підносив первісні, давні витоки та своєрідність своїх традицій - на противагу західному раціоналізму та універсальним стандартам. Націоналізм на Заході поставав у зусиллях побудувати націю з огляду на політичну реальність та боротьбу сучасності без занадто емоційного ставлення до минулого; націоналісти Центральної та Східної Європи часто створювали ідеальну батьківщину з міфів минулого та мрій майбутнього - пов'язану тісно з минулим і позбавлену будь-яких прямих зв'язків з сучасністю - зі сподіванням, що вона колись стане політичною реальністю. Отож, їм було вільно прикрашати її ознаками, за здійснення яких вони не несли безпосередньої відповідальності, але які впливали на появу в нації, що виникала, свого власного бажаного образу та своєї «місії». Якщо західний націоналізм був у своїх витоках пов'язаний з концепцією індивідуальної свободи та раціонального космополітизму XVIII століття, пізніший націоналізм Центральної та Східної Європи і Азії легко набував протилежного розвитку. Цьому новому націоналізму, залежному від зовнішніх впливів і водночас опозиційному їм та невкоріненому у політичній та суспільній реальності, бракувало впевненості у собі; свій комплекс неповноцінності він часто компенсував самозвеличуванням та надмірною самовпевненістю; власний націоналізм видавався націоналістам Німеччини, Росії або Індії чимось незмірно глибшим, ніж націоналізм Заходу, а тому багатшим у своїх проблемах та можливостях. Постійний пошук значення німецького, російського, індійського націоналізму, роздуми щодо «душі» або «місії» нації, нескінченні обговорення відношення власного націоналізму до західного - все це стало характерною особливістю цієї нової форми націоналізму.
    Націоналізм на Заході ґрунтувався на нації, яка була витвором суспільних та політичних чинників; націоналізм у Німеччині ґрунтувався не на раціональній суспільній концепції, а на «природній» реальності спільноти, яка тримається разом не з волі її членів чи обов'язком, впровадженим контрактом, а традиційними родинними зв'язками та статусом членів. Німецький націоналізм замінив раціональну правову концепцію «громадянства» на незрівнянно менш визначену концепцію «folk», яка була спершу відкрита німецькими гуманістами, а пізніше розвинена Гердером і німецькими романтиками. Цей [німецький націоналізм] набагато легше підкорявся волі уяви та емоцій. Він, здавалося, був закорінений у темних глибинах первісних часів та проростав крізь тисячі прихованих каналів підсвідомого розвитку, не пронизаний світлом раціональних політичних ідей, а захований в містичному лоні народу, що робило його близьким до первинних сил природи. Ця різниця у концепції нації та націоналізму була історичним наслідком різниці впливу, який мали Відродження та Реформація в Німеччині та в інших країнах Західної Європи.
    На Заході Відродження та Реформація створили нове суспільство, в якому середній клас і світська освіта отримали значну перевагу, а універсалістське та імперське римське поняття середньовічного світу було відкинуто не лише на практиці, а й у теорії. Однак у Центральній та Східній Європі ця середньовічна ідея світової імперії залишилася і, спираючись на дослідження давнини, здобула навіть нову силу - нереальну, але захоплюючу силу примарного світу. Відродження та Реформація не змінили політичний і суспільний лад у Німеччині так глибоко, як це вони зробили в інших країнах Заходу; вони відбулися як суто науково-теологічні явища. А далі на схід вони не проникли зовсім - на Росію та Близький Схід вони не вплинули. Таким чином, старі розбіжності між Західною та Східною імперіями ще поглибилися.

Примітки:
    1. Zangwill I. The Principle of Nationalities. - Watts: London, 1917. - C. 39. Макс Вебер визначає (loc. cit.) націю як «спільні зв'язки почуттів, адекватне вираження яких - це власна держава, і які через цю обставину намагаються таку державу створити». Див. також: Zimmern A. E. Nationality and Government, and Other Wartime Essays. - Chatto & Windus: London, 1918. - C. 52.
ВгоруНазадГоловнаЛист

НОВА ВЕРСІЯ

При передруці посилання на РУН обов'язкове